Вы здесь

Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії

Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії


ОБСТАВИНИ ПЕРЕД КІНЦЕМ ВІЙНИ


Національно-визвольна боротьба українського народу на завершальному етапі Другої світової війни знаходилася в зеніті своєї бойової активності. З поразками німецької армії і на західному, і на східному фронті фашистська воєнна доктрина т. зв. «блискавичної війни» (Blitzkrieg) цілковито збанкрутувала. Репресивні дії окупаційної влади у тому часі були хоч іще жорстоко мстиві, але хаотичні, локальні й майже не придатні до боротьби з відділами УПА та збройного підпілля. Німецький терор якоюсь мірою ще й посилював повстанську боротьбу, бо всі ті, кого переслідували окупанти, рятувалися від знищення, поповнюючи ряди УПА та кущові Самооборонні Відділи збройного підпілля ОУН.

Дуже схожі обставини склалися з поверненням на Західну Україну московсько-більшовицьких окупантів. З кінця жовтня 1944 року війна продовжувалася вже поза межами України. До закінчення війни у травні 1945 року й аж до кінця того року радянська влада ще не змогла зібрати необхідних сил для боротьби з повстанським рухом. Ця влада обмежувалась переважно до міських центрів. У селах, зокрема в лісистих районах, майже все громадсько-політичне життя населення було під контролем повстансько-революційних організацій, які вели свою діяльність майже відкрито.


ПЕРША НАРАДА ПРОВОДУ ОУН У 1944 РОЦІ


До липня 1944 року значна частина Галичини й ціле Закарпаття були ще під німецькою окупацією. Лінія фронту тяглася тоді приблизно через такі місцевості: Кобрин — Ковель — Луцьк — Броди — Тернопіль — Коломия — Красноїльськ.

У листопаді 1944 року відбулася перша пленарна нарада Проводу ОУН. Проходила вона в лісовій криївці Провідника ОУН на ЗУЗ Романа Кравчука-«Максима» в околиці села Балуйки Одеського району. На цій нараді було прийнято ряд важливих постанов, що стосувалися нових форм і методів боротьби вже в підсовєцькій дійсності. Дуже докладно проаналізовано політичне становище в світі та в Україні, а також внутрішньоорганізаційні справи, зокрема питання зміни назви організації, створення На-родно-Визвольної Революційної Організації (НВРО) та УГВР і поширення діяльності останньої на всі українські землі. Постановлено також вислати за кордон двох членів Проводу ОУН — Дмитра Маївського та Дмитра Грицая — для обміну поглядами з колишніми представниками Проводу ОУН та провідного активу ОУН, які повиходили на волю з німецьких тюрем і концентраційних таборів, і для вироблення одної узгодженої програми діяльності, основаної на Постановах IIIВЗ ОУН, що відбувся у серпні 1943 року. У зв’язку зі своїм планованим відходом за кордон Д. Маївський передав усі справи ідейно-політичної референтури новому референтові Проводу Якову Буслові –«Київському».

Після нарад я разом із Д. Клячківським від’їхав на Волинь. Тоді в моєму розпорядженні була чота кінноти УПА, очолена командиром «Шумом», учасником ДУНу Усі були перевдягнені у військові совєцькі однострої, так що часто ми проїжджали селами вдень на очах у більшовиків, інколи навіть попри енкаведистів-облавників. Я залишився на Кремінеччині при Військовому Штабі УПА-Південь, а Д. Клячківський поїхав далі на північ, на Полісся до Штабу УПА-Північ. Провідник ОУН Роман Шухевич, член Бюро Проводу ОУН Д. Маївський, шеф ГВШ УПА Д. Грицай та референт Проводу Я. Бусел відійшли на терени Бережанщини, в околиці сіл Бишки, Потік, Конюхи. Місцем перебування Якова Бусла й очоленої ним ідейно-політичної референтури стало село Бишки. Тут також часто бували члени Проводу ОУН, тому можна назвати село Бишки Ставкою (місцем постою) Проводу ОУН.


ЧОМУ САМЕ БИШКИ СТАЛИ ТАКИМ ЦЕНТРОМ?


Село Бишки розташоване на берегах річки Ценівки та її притоки Корсівки у віддалі 12 км на північний схід від повітового міста Бережани. На північ від нього велике село Конюхи, на сході — села Ценів і Вибудів, а в південному напрямку — села Потік, Куропатники, Баранівка, Шибалин. На захід від села суцільне пасмо лісу від Конюхи аж до Баранівки, а за лісом — села Урмань, Дрищів (тепер — Надрічне), Гановичі та Жуків, розкидані понад річкою Золота Липа.

Географічно це межовий пояс, що відділяє східне, степове Поділля від західного, вже лісистого Опілля. Така географічна структура цієї території сильно сприяла повстанській боротьбі; до того ж через комплекс цих сіл пролягав кордон областей — Тернопільської і Львівської, тому адміністративний та поліційний контроль там завжди був послаблений. Села Бишки й Потік майже зливалися і творили одну церковну парафію. З цього осередку зручний був зв’язок із Золочівщиною й Брідщиною й далі вихід на ПЗУЗ та на ОСУЗ, а через Рогатинщину та Львівщину — на ЗОУЗ (Закерзоння) та до Карпатського Краю. Через бере-жанські й підгаєцькі ліси проходили підпільні зв’язкові лінії на Бучаччину — Чортківщину та на Поділля.

У повстанській боротьбі географічний чинник завжди мав велике значення. Цим і пояснюються найбільші успіхи УПА саме на лісисто-болотистому Поліссі та у гористо-лісистих Карпатах. Перебування у тому часі в Бишках та його околицях керівництва ОУН і УПА не було випадковим; втім, воно спричинене не лише сприятливими географічними умовами. Населення цих сіл відзначалося високою національно-патріотичною свідомістю, тут були добре організовані й належно вишколені революційні кадри ОУН ще з часів польської та першої совєцької окупацій, у цих селах також майже не було неукраїнського населення. У Бережанському повіті здавна існувала потужна нелегальна мережа ОУН, у якій працювали такі видатні діячі націоналістичного руху як Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Петро Федорів, Лев Зацний, Михайло Степаняк, а з молодших — Осип Дяків — «Горновий» та Василь Галаса –«Орлан». Та й у самому селі Бишки станиця ОУН належала до найкращих у повіті. Це завдяки діяльності, передусім, братів Ґоляшів — Григорія і Степана — та їх помічників. Ще до німецької окупації тут існувала одна з кращих підпільних боївок, що її очолював Петро Галушка. З ним я був знайомий ще з 1938-1939 років, коли забезпечував цю боївку гранатами підпільного виробництва та часовими самозапальними пакетами. Кілька зразків цих гранат нині зберігаються у Бережанському краєзнавчому музеї.

У 1937–1939 роках я перебував у підпіллі в Підгаєцькому повіті, де керував таємною друкарнею Краєвої Екзекутиви ОУН, що мала кодову назву «Мандоліна». Через села Бережанського повіту проходила лінія зв’язку від КЕ ОУН (Ярослава Старуха) до друкарні (Василя Кука — «Юрка», «Медведя»). Цією лінією провозили папір, друкарські черенки, фарбу, нелегальну літературу, надруковані в друкарні листівки, брошури, зброю, гранати тощо. Пункт зв’язку з бережанськими підпільниками знаходився у лісі, на кордоні двох повітів, в околиці сіл Літятин та Теляче (тепер — Мирне). Тоді, у 1938 році, познайомився я ближче з бережанськими підпільниками: Теодором Федечком — «Яремою», Григорієм Ґоляшем — «Беєм», Петром Галушкою та іншими, очевидно, нічого не знаючи ні про їхні справжні прізвища, ні про їх місця перебування. Про це я довідався згодом, у 1941-1944 роках, коли потреба в строгій конспірації відпала.

Ще під час німецької окупації, приблизно з осені 1943 року, в околицях сіл Потік — Жуків — Бишки та в прилеглих до них лісах розмістилась референтура СБ Проводу ОУН, що її очолював Микола Арсенич — «Михайло»(1910-1946). Крім криївок у селах, у нього була простора криївка в Жуківському лісі. Це було велике двокімнатне підземне приміщення, добре замасковане ззовні. В одній кімнаті перебував він із дружиною («Кімкою»), яка виконувала обов’язки секретаря-друкарки, у другій містилась його охорона й слідчі, всього близько восьми осіб. У березні 1945 року тут декілька днів пробув Провідник Роман Шухевич і я. Ми докладно ознайомлювалися з найновішими методами кагебістської діяльності. Вже тоді «Михайло» мав інформацію, що агенти КДБ пильно стежать за зв’язковою Галиною Дидик, і остерігав Провідника перед можливим її арештом.

У селі Раю біля Бережан у 1944-1945 роках знаходився зв’язковий пункт Провідника. Тут бували його кур’єри, зв’язкова «Анна», а також була криївка. У тому часі Провідник рідко користувався криївками, він переважно був у русі, зустрічався з провідним активом ОУН, командирами відділів УПА, хотів сам докладно вивчити все на місцях. Запам’ятався мені з того часу його вислів: «Я не хочу бути капелюхом». І, очевидно, ніколи ним не був! Він був справжнім Провідником!

З листопада 1944 року в селі Бишки помістилась ідейно-політична референтура Проводу ОУН під керівництвом Якова Бусла –«Київського» (1910-1945). Разом з ним і під його особистим керівництвом у ній працювали Петро Федун — «Полтава» (1919-1951) та Осип Дяків –«Горновий» (1921-1950).

У тому ж Козівському районі, в селі Криве, приблизно за 15 км на південний схід від села Бишки, тоді перебував і Провідник ОУН у Подільському Краї Петро Шанайда — «Данило» зі своїм штабом. Неподалік від села, із західного його боку, також був ліс. З цього села родом відомий революційний діяч, референт СБ Проводу ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях (Закерзонні) Петро Федорів — «Дальнич» (1910-1950). Він був членом ОУН із 1929 року, політв’язнем польських і німецьких тюрем, бездоганно чесною людиною і виховником багатьох революціонерів. Розстріляний польськими окупантами у Варшаві 11 квітня 1950 року за належність до ОУН і революційну діяльність проти польських поневолювачів України.


«РОЗМОВИ», А НЕ «ПЕРЕГОВОРИ»


З селами Бишки та Конюхи пов’язані також і маловідомі «розмови» УПА з так званими «радянськими письменниками». Нашим підпільникам стало відомо, що до хати Я. Л. Музики (пункту зв’язку у Львові) заходять українські письменники. Оскільки в тому часі проти ОУН і УПА велася масова брехлива совєцька пропаганда, ми запропонували їм зустріч з метою розповісти про цілі нашої боротьби та ознайомити їх із нашими виданнями. А для того, щоб їх потім не розстріляли, порадили отримати на такі розмови дозвіл комуністичної партії. У результаті листування така зустріч відбулася. Дозвіл на проведення цієї зустрічі дав Головний командир УПА «Тарас Чупринка». Вона відбулася 28 лютого 1945 року на хуторі біля села Конюхи. Пішли на ці «розмови» Дмитро Маївський та Яків Бусел, які тоді перебували в Бишках. На жаль, замість очікуваних письменників (їм таки не довіряли) приїхали два працівники КДБ та начебто письменник Андрій Головко (так він себе представив).

«Розмови» тривали цілу ніч. Наші представники розповідали, за що й чому воюють УПА та ОУН, про справедливість української національно-визвольної боротьби, про необхідність створення суверенної і цілком незалежної Української Держави на всіх її етнічних землях, про імперіалістичну природу війни тощо. Представники ж совєцької влади доводили неминучість перемоги СРСР у цій війні, безперспективність нашої боротьби й пропонували нам капітуляцію на умовах опублікованих звернень уряду УРСР Погляди обох сторін були цілком протилежні, й про будь-яке порозуміння не могло бути навіть мови. Та й такої мети у наших представників не було. Над ранком «гостей» вивезли на автостраду Львів — Тернопіль і вони поїхали до Львова, а наші «делегати» Д. Маївський і Я. Бусел — до Бишок. Згодом кагебістські публіцисти старалися представити ці пропагандистські бесіди як «переговори», як намір командування УПА капітулювати та припинити боротьбу. Поширювалась також злобна й цілком брехлива інформація, що обох представників підпілля за їх начебто самовільну спробу таких переговорів страчено. Насправді це була одна з практикованих тоді форм націоналістичної пропаганди у ворожому середовищі. Більше подібних «розмов» не було, хоч на цей пункт зв’язку у Львові приходили записки з пропозиціями чергових зустрічей.

Страницы


В нашей электронной онлайн библиотеке вы можете бесплатно и без регистрации прочитать «Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії» автора Кук Василь на телефоне, андроиде, айфоне, айпаде. Сейчас вы находитесь в разделе „СТАВКА ПРОВОДУ ОУН у 1943-1945 роках у селі Вишки“ на странице 1. Приятного чтения.